Територію, на якій зараз розташоване селище, почали заселяти в 60-х роках XVI століття селяни й козаки Лівобережної та Правобережної України, а та російські служиві люди. Саме в той час була заснована слобода Сватова Лучка. Свою назву вона отримала від нині не існуючої річки Свахи. Використовуючи українських переселенців для охорони південних меж російської держави від нападів кримських і ногайських татар царський уряд, на пільгових умовах, наділяв їх землею, забезпечував зброєю і їжею, але при цьому зберігав їхні козацькі права й самоврядування.
На початку XVIII століття Сватова Лучка увійшла до складу Ізюмського полку. Вона була сотенним містечком і мала укріплення у вигляді рову і високого частоколу. Основну масу населення становили козаки, які залежно від свого економічного стану ділилися на полкових козаків, підпомічників і підсусідків. Більшості підсусідків не мали свого господарства і жили в заможних козацьких родинах на правах робітників. У 1732 році у Сватовій Лучці налічувалося 133 полкових козаків, 514 підпомічників і підсусідків. Козаки Сватової Лучки брали участь в Азовських походах Петра I, а в червні 1709 року в складі Ізюмського полку — у Полтавській битві.
Першу письмову згадку про територію, де пізніше було засновано слободу Сватову Лучку, було знайдено у книзі «Велике креслення», яке було складено за вказівкою царя Михайла Федеровича Розрядним приказом у 1620 р. за кресленням (картами) XVI століття. У ній зроблено опис території Дикого поля за трьома основними татарськими шляхами: Муравському, Ізюмському, Кальміуському, який проходив по території краю.
В 1732 у місці впадіння річки Дуванки в Красну ізюмський сотник Краснокутський поселив своїх селян.
Село постраждало внаслідок геноциду українського народу, вчиненого урядом СРСР у 1932—1933 роках, кількість встановлених жертв — 240 жителів селища.
18 жовтня 2014 року в селищі невідомі завалили пам’ятник Леніну.
